Європейська архітектурна спадщина Донбасу

Донбас зазвичай сприймають як регіон суто індустріальний. Він не був популярним туристичним напрямком, а його архітектурна спадщина не сприймалась, як щось цінне. Вона була невідома, в тому числі – для місцевих мешканців. Стереотипний образ Донбасу – край шахт і заводів, важкої промисловості та важкого трудового життя. 

Але за цим стереотипом приховується інша, значно менш відома реальність. Наприкінці XIX – на початку XX століття Донбас був простором активної європейської присутності. На численних підприємствах, заснованих за активної участі іноземних підприємців, працювали інженери з цілої низки європейських країн. Промисловість, що створювалась на Донбасі, використовувала найсучаснішу техніку, для налаштування та обслуговування якої потрібні були люди відповідної кваліфікації. В Російській імперії таких фахівців не вистачало (а для певних задач, пов’язаних зі специфікою конкретної техніки, їх могло навіть не бути), отже, для запуску та функціонування підприємств треба було залучати західноєвропейських спеціалістів. А щоб запросити експатів для проживання в новостворюваному регіоні, потрібно було створити придатне житлове середовище з мінімальною соціальною інфраструктурою. Отже, іноземні інвестори не просто будували заводи – вони засновували поселення, формуючи міське середовище, що несло в собі не лише соціальну інфраструктуру, а й певні архітектурні традиції, чию сукупність сьогодні можна назвати європейською архітектурною спадщиною Донбасу. 

Ця спадщина довгий час залишалася не поміченою. У радянському історичному наративі її творці – іноземні капіталісти – сприймалися як експлуататори трудящих, отже, були персонажами негативними. Відповідно, і те, що було створене капіталістами, не вважалося чимось цінним. Тому архітектура, що залишилась з цієї доби, опинилася поза увагою: її не досліджували і не популяризували. Розуміння цінності та унікальності цієї спадщини було відсутнє. Але будівлі мали свою утилітарну цінність: квадратні метри завжди можна використати. Завдяки цьому багато будівель пережили радянський час. Інші (переважно, релігійні) споруди, в яких не бачили утилітарної цінності, було зруйновано або сильно перебудовано.

Поки підприємства працювали, їх корпуси використовувались. Але далі настали важкі часи – економічний занепад 1990-х, банкрутство ключових підприємств, депопуляція. Деякі підприємства приватизували за безцінок не задля продовження їх роботи, а для продажу обладнання на металобрухт. Корпуси заводів після цього, як правило, руйнували. А війна лише прискорила процес зникнення цієї спадщини. Отже, розповідь про Євродонбас частково є некрологом, а частково – спробою встигнути прославити те, що ще не зникло.

Одним із перших прикладів цієї європейської присутності є Донецьк, який колись називався Юзівкою на честь британського промисловця Джона Юза. Саме Юз у другій половині XIX століття заснував металургійний завод, що став основою для розвитку міста. Разом із заводом з’явилося і житлове середовище для іноземних спеціалістів. Жили вони у районі Маслівки, що на південь від підприємства.

Тут стояв і будинок самого Юза – зведений у 1873–1891 роках за проєктом англійського архітектора. Це була садиба з характерним для Європи того часу виглядом: червона цегла, ренесансні мотиви. Згодом будівля пережила кілька трансформацій: після націоналізації тут жили директори заводу, після Другої світової війни – працював пологовий будинок. Але вже з 1990-х років один із найстаріших будинків міста опинився у стані руїни.

Іншим свідченням британської присутності стала Англійська школа, збудована у 1877–1879 роках. Двоповерхова будівля з червоної цегли, виконана у стилі неоренесансу, мала характерні декоративні елементи – напівколони, сандрики над вікнами, рустований перший поверх. Свого часу вона мала вигляд європейського навчального закладу.

На початку 1880-х років у місті з’явився і готель “Великобританія” – перший готель Юзівки. Спочатку двоповерховий, він згодом він отримав ще один ярус. Його архітектура була стриманою, але елегантною: напівциркульні вікна, лаконічні декоративні елементи, чіткий ритм фасаду. Подальша розбудова міста додала нових стилістичних нашарувань, в яких нечисельна спадщина британських архітекторів стала майже непомітною.

Ще більш цілісно європейський вплив проявився у Лисичанську. Наприкінці XIX століття тут було збудовано Донецький содовий завод – один із найбільших промислових об’єктів регіону. Його засновником став бельгійський підприємець Ернест Сольве, який працював разом із російським купцем Іваном Любимовим. Завод почав роботу у 1892 році і став не лише економічним, а й архітектурним явищем.

Його корпуси проектували європейські архітектори. Вони поєднували індустріальну функціональність із декоративністю: фронтони, пілястри, карнизи з машикулями, використання білої та червоної цегли. Це сильно контрастує з тією аскетичною естетикою промислових будівель, до якої ми звикли на чисельних прикладах пізніших епох.

Навколо заводу сформувався цілий комплекс забудови. Для працівників було зведено дев’ять двоповерхових будинків із характерними фасадами, акцентованими пілястрами та вікнами із замковими каменями. Поруч з’явилася лікарня 1899 року – одна з найвиразніших будівель міста, яка поєднувала елементи модерну та історизму. Неподалік стояв об’єкт, що спочатку слугував казармами, потім – госпіталем, а ще пізніше – гімназією. Вона довгий час зберігалася майже без змін, але була знищена під час бойових дій у 2022 році. Іншою втратою стала будівля готелю, що несла в собі спільні для всього комплексу архітектурні риси.

На пагорбах Лисичанська збереглися і житлові будинки для керівництва заводу – більш просторі, із продуманою композицією, дерев’яними карнизами, характерними дахами. Весь цей район формував цілісний ансамбль, який можна було б порівняти з європейськими робітничими поселеннями того часу. Частина цієї спадщини була втрачена ще до Російсько-української війни. Після приватизації у 1990-х завод занепав, а у 2011 році був визнаний банкрутом. До 2014 року більшість його споруд було зруйновано. Єдина вціліла адміністративна будівля згоріла у 2015 році. Значних руйнувань принесли бойові дії в 2022 році.

У Єнакієвому історія розвивалася схожим чином. Наприкінці XIX століття тут було створено металургійне підприємство за участю бельгійських інвесторів. Разом із заводом виникла і багатонаціональна спільнота спеціалістів. Для них було збудовано католицький костел, що поєднував в своїй архітектурі неоготику, неоренесанс і так званий “цегляний стиль”. Костел мав стрілчасті арки, характерну вертикальність композиції, декоративні карнизи. У радянський час він втратив своє призначення, був частково зруйнований (башта розібрана), а згодом так і не отримав повноцінного відновлення. Попри це, архітектура будівлі досить яскраво передає первісний задум архітектора і нагадує про дещо неочікувану для сучасного глядача європейську присутність.

Костянтинівка зберегла окремі фрагменти європейської спадщини. Тут діяло Анонімне товариство Донецьких скляних і хімічних заводів, для якого було збудовано адміністративні будівлі. Одна з них – двоповерхова споруда початку XX століття – збереглася донині. Її фасад вирізняється стриманістю, чітким ритмом, використанням цегляної пластики. Поруч стоїть житловий будинок бельгійських часів із декоративними еркерами та складнішою композицією.

У Макіївці французькі інвестори створили житлове поселення для працівників заводу “Уніон”. Це була так звана Стара колонія – компактний квартал із одноповерховими та двоповерховими будинками, будинком директора та адміністративною будівлею. Архітектура тут також мала неоренесансні риси, хоча була більш стриманою. Частина цієї забудови збереглася і досі, залишаючись рідкісним прикладом французької спадщини Донбасу.

Маріуполь додає до цієї картини ще один вимір. Тут важливу роль відіграв архітектор Віктор Нільсен, який, хоч і був народжений у Санкт-Петербурзі, але походив із родини з німецьким та датським корінням. Нільсен є творцем декількох виразних будівель Маріуполя, серед яких найбільш відомою є Стара вежа (вул. Нільсена, 36), що стала одним із символів міста. Насправді в масштабах міської історії вона зовсім не стара – її будівництво відбувалось у 1909–1910 роках. Вежа має висоту 33 метри, в її архітектурі помітні ренесансні й готичні мотиви. В ХХІ сторіччі вежу було переобладнано на туристичний об’єкт, що розповідав про історію міста. Під час руйнівних обстрілів міста у 2022 році вежа вціліла. Серед інших будівель Нільсена – його власний будинок (Семенишина, 49), колишнє Єпархіальне училище (Італійська, 115) та низка інших виразних споруд.

Усі вищезгадані приклади показують, що Донбас – це регіон, де виробничі потреби призвели до співіснування різних культур, технологій та архітектурних традицій. Це не тільки шахти і заводи, а й місце невідомої, неусвідомленої, але цінної архітектурної спадщини, що є ширшою за політичні наративи історичної політики. І ця спадщина гине невідомою вже не перший десяток років. Гине не тільки через війну або людську недбалість, але й через нерозуміння її цінності. Тому розповідь про Євродонбас – це не лише спроба відкрити невідому сторінку історії чи зберегти пам’ять про неї, а й спосіб популяризувати цю спадщину задля її збереження та майбутнього повоєнного відновлення. Адже європейська спадщина Донбасу – це тільки одна з сторінок невідомої широкому загалу архітектурної історії краю.