Архітектурні утопії Донбасу

У ХХ столітті Донбас був одним з полігонів містобудівних експериментів у СРСР. Більшовицькі утопії стосувалися не лише економіки чи політики – вони безпосередньо впливали на простір, у якому мала жити людина. Архітектура і містобудування розглядалися як інструменти перебудови суспільства. Донбас із його швидкою індустріалізацією, вільними від забудови територіями та постійним припливом робітників здавався ідеальним місцем для таких експериментів. Тут виникали міста-сади, соцміста і грандіозні ансамблеві центри, які часто існували лише на кресленнях, але демонстрували масштаб амбіцій епохи.

Міста-сади: утопія зеленого Донбасу

Першою великою містобудівною мрією XX століття стала концепція міста-саду. Її сформулював британський урбаніст Ебенізер Говард ще наприкінці XIX століття. Він критикував гігантські промислові міста з брудом, антисанітарією, перенаселеністю та відсутністю природи. Натомість пропонував створювати нові поселення з низькою щільністю забудови, великою кількістю зелені, регулярним плануванням і комфортними умовами життя.

У СРСР 1920-х ці ідеї вважали прогресивними. Їх популярності сприяло й те, що держава контролювала землю та ресурси, а отже могла реалізовувати масштабні містобудівні проєкти без жодних перешкод з боку землевласників. Для міст Донбасу, розташованих у степовій зоні, ідеї озеленення мали особливе значення.

Одним із головних центрів таких експериментів стала Макіївка. Саме тут архітектори Володимир Пушкарьов і Віктор Троценко одними з перших в Україні використали концепцію міста-саду під час проєктування промислових селищ. Першим із них стало Ново-Чайкине у західній частині міста. У 1924–1926 роках тут споруджують квартали двоквартирних будинків серед озеленених вулиць. Пізніше виникають селища “Шлях Ілліча” та соцмісто шахти “Чайкине-Східна”. Загалом планувалося 920 одноповерхових двоквартирних будинків для 8–9 тисяч мешканців, а також повноцінна інфраструктура – клуби, школи, магазини, поліклініки. Двоквартирні будинки, використані в цих селищах, вважаються одними з найкращих зразків робітничого житла на Донбасі. Структура забудови мала цікаву геометрію кварталів, яку особливо видно на планах.

Ще цікавішим був проєкт селища карбідного заводу, відомого як “П’ятирічка”, яке Володимир Троценко спроєктував у 1926–1929 роках. Тут використовувалась доволі рідкісна система “парадних” і “дворових” вулиць. З боку житлових будинків проходила “чиста” вулиця з головними входами, а з тилового боку – господарська вулиця для побутових потреб. Житло також було типовим, але використовувалося декілька різних проєктів. Частину двоквартирних будинків із мансардами Троценко спеціально розробив для Макіївки. Інші типи вже використовувалися ним у забудові Дніпра. Ідеї міста-саду були втілені і в селищі шахти “Ново-Бутівка”, початкова структура якого мала форму трипроменевої зірки. Дороги й ряди типових будинків формували складну геометричну композицію, що добре демонструє, наскільки важливим для архітекторів того часу було саме планування простору.

Подібні принципи використовуються і в Краматорську: Жовтневе селище, спроєктоване у 1925 році архітектором Олександром Дмитрієвим для робітників машинобудівного заводу, також має низьку щільність забудови, велику кількість зелені і простір між будинками. Будівництво почалося у 1926 році. За типовими проєктами спорудили 15 двоповерхових житлових будинків, більшість із яких здали до 1928 року. Ці будинки є одними з нечисленних добре збережених прикладів радянської архітектури 1920-х років. Вони відрізняються високою якістю цегли й будівельних робіт, а фасади демонструють характерний для того часу прийом поєднання червоної та білої силікатної цегли. Район цей цінний не лише архітектурою, а й самим принципом організації житлового середовища – безбар’єрного, озелененого й низького за щільністю.

Ще один приклад міста-саду – Червоне містечко у Костянтинівці. Його автором був харківський архітектор А. М. Гінзбург, а сам проєкт створювався у 1922–1924 роках. Червоне містечко цікаве своєю незвичною геометрією. Селище планувалось у формі вписаної в коло п’ятипроменевої зірки. Через таку форму всі квартали виходили трикутними. Ті, що були променями зірки, мали гострі кути, а квартали на зовнішньому боці кола отримували дугоподібну сторону, два гострі й один тупий кут. Очевидно, що таке планування створювало незручні форми земельних ділянок, особливо на наріжних територіях, але архітекторів того часу значно більше цікавила виразність просторової композиції, ніж практичність окремих ділянок. У центрі селища планувалась зелена зона, яку згодом забудували. Сам проєкт реалізували лише частково: спорудили два трикутні квартали вздовж вулиць Бурденка та Глінки і три віялоподібні квартали вздовж вулиць Леваневського, Павлова та Богдана Хмельницького. Решта забудови так і не була здійснена, але оригінальний план забудови зберігся у краєзнавчому музеї міста.

Соцміста і новий побут

На початку 1930-х років радянська урбаністика змінюється. Якщо місто-сад ще намагалося поєднати індустріальність і природу, то концепція соцміста вже була значно масштабнішою. Архітектори вважали, що правильно організоване місто здатне впливати на всі сфери людського життя. Це був короткий і дуже специфічний момент, коли утопічні мрії архітекторів збіглися з інтересами радянської влади. 

Одним із найвідоміших прикладів стає соцмісто Макіївки, яке у 1931–1932 роках проєктував голландський архітектор Март Стам, один із найвідоміших представників європейського модернізму. Новий генплан передбачав розвиток міста на південний схід. Житлову забудову планували розташовувати на відстані 2–3 кілометрів від підприємств, що вважалося безпечним для здоров’я. Мало бути збудовано житло для 110–120 тисяч мешканців. Планувалося масштабне озеленення: парки, спортивні майданчики, центральний парк культури й відпочинку.

Але головним у соцмісті була не архітектура сама по собі, а організація побуту. У добу першої п’ятирічки гадали, що в майбутньому комуністичному суспільстві традиційна родина поступово зникне. Соцміста мали стати перехідним етапом до такого майбутнього. Саме тому в проєктах активно використовувалась ідея усуспільнення побуту. Замість власної кухні – їдальня, замість ванної – лазня й пральня. Ясла і дитсадки повинні були забезпечити повноцінне залучення жінок до праці. Влада подавала це як елемент нового соціалістичного суспільства.

У Макіївці планувалась складна п’ятиступенева система житлових структур. Первинною ланкою був житловий осередок – квартира або кімната гуртожитку. Далі йшли житлові корпуси, житлові комплекси, квартали і райони. Найрадикальнішою формою були будинки-комуни, де особистий простір людини зводився майже лише до місця для сну, а більшість повсякденного життя мала відбуватися в колективних просторах – їдальнях, бібліотеках, пральнях, клубах і кімнатах відпочинку. 

Попри масштаб утопічного мислення, ці проєкти не були втілені, оскільки головний пріоритет влади був в форсованій індустріалізації, а не в покращенні умов життя. Житло для робітників створювалось, але переважно це були прості гуртожитки та бараки, а не утопічні урбаністичні механізми.

Нова Горлівка: невтілена столиця Донбасу

Найбільш грандіозною містобудівною утопією Донбасу стала Нова Горлівка. Поблизу Горлівки було зосереджено 63% запасів коксівного вугілля регіону, що робило місто надзвичайно перспективним промисловим центром. Планувалося, що населення Горлівки буде активно зростати. У 1930 році ухвалюється рішення створити поруч зі старою Горлівкою абсолютно нове місто – Нову Горлівку, яку іноді називали “Новгордонбас”. Сюди планували перенести адміністративний центр Донецької області. Причини були не лише економічними. Донецьк, колишня Юзівка, був заснований іноземцями, а Горлівка мала репутацію міста робітничого руху та революційних подій.

Для Нової Горлівки обрали територію на захід від старого міста. Перший проєкт створили архітектори Олексій Душкін і Емануїл Гамзе. Місто планувалося із чітким зонуванням. Промисловість мала розташовуватись на відстані від 1,5 до 6 кілометрів від житлових районів. Планувалося п’ять житлових районів по 25–30 тисяч мешканців у кожному. Передбачалося масштабне озеленення: великий парк усередині міста, зелені смуги вздовж вулиць, насадження всередині кварталів і навіть зелена захисна зона навколо міста завширшки щонайменше два кілометри.

Головною містобудівною віссю ставала магістраль завширшки 70 метрів, яка пролягала зі сходу на захід і розгалужувалася на два напрямки. Уздовж неї планували розташувати будинок рад, будинок парткому, театр, музей, бібліотеку, архів, готелі, універмаг і диспансер. Передбачалося будівництво нового вокзалу, нових магістралей і запуск трамвая.

Особливо цікавими були проєкти житлових кварталів. В основі планування лежав житловий комплекс площею 9–10 гектарів. У забудові використовувалися великі конструктивістські корпуси із суцільним горизонтальним і вертикальним склінням, пласкими дахами й апсидами сходових клітин. Частина житлових блоків повинна була з’єднуватися теплими надземними переходами з дитсадками, яслами та громадськими будівлями. Іншим типом житла були триповерхові будинки з величезними внутрішніми атріумами на всю висоту споруди. Усередині атріумів планували зимові сади й фонтани, а квартири виходили на внутрішні галереї, сполучені містками.

У 1932–1933 роках “Діпромісто” розробило детальніше планування центру міста. Там передбачалося п’ять великих площ, одна з яких мала використовуватися для демонстрацій і масових зібрань. Поступово конструктивістська естетика почала змінюватися більш монументальною ансамблевою архітектурою. Уже в 1933 році виник новий проєкт, створений архітекторами Блохіним, Зальцманом, Меєрсоном, Розенфельдом і Соколовим. Тут вже не було багатьох конструктивістських ідей. Місто отримувало прямокутну систему кварталів, а головна магістраль перетворювалась на урочистий озеленений проспект із площами, арками, обелісками й колонадами.

У жовтні 1932 року склалися конкретні плани перенесення обласних установ до Горлівки. Сформувалися списки обладнання, транспорту й будматеріалів, створилися графіки будівництва. Першими об’єктами повинні були стати готель і будівля облради. Але вже у травні 1933 року будівельний трест ліквідували, а проєкт фактично скасували. Причини були цілком практичними: нестача фінансування, проблеми з матеріалами, слабка інфраструктура й хаос у самому процесі будівництва. До цього додавався і Голодомор, який різко скоротив кількість робочих рук. Окремо існує міська легенда, за якою Лазар Каганович не зміг доїхати до Горлівки: його автомобіль застряг в калюжі розмитої ґрунтової дороги, що вела до міста., Повернувшись, він скасував рішення про перенесення туди адміністративного центру: “Там немає навіть доріг, який обласний центр?”. Нова Горлівка так і залишилася однією з найбільших невтілених архітектурних утопій Донбасу.