Невідома архітектура Донбасу 1920-х: поліклініки та палаци праці

З дистанції в сотню років архітектурна спадщина, як правило, починає сприйматися, як щось, що вже має історичну значущість. Кажуть, що в деяких країнах навіть існують закони, які автоматично захищають споруди, що досягають цього віку. Але не у випадку Донбасу, чия спадщина 1920-х гине невідомою: як під час війни, так і до неї. Чому ж сталося так, що ми про цю спадщину майже нічого не знаємо? Знов-таки, маємо справу зі стереотипом, що на Донбасі немає цікавої архітектурної спадщини, а лише заводи, шахти і терикони. Іншою причиною є те, що радянський історичний наратив, хоч і інтерпретував радянську окупацію як “нарешті встановлену історичну справедливість”, не означав автоматичної популяризації архітектури тієї доби. Справа в тому, що радянська архітектура, ставши тоталітарною, пройшла низку змін цензурних обмежень. Доконструктивістська архітектура 1920-х років, яка ще не була підцензурною, стала вважатись архаїчною в добу конструктивізму. Архітектура конструктивізму почала засуджуватись в сталінську добу. Неокласична архітектура сталінської доби, у свою чергу, була розкритикована під час боротьби з надмірностями в архітектурі, що розпочалась 1955 року. Доба модернізму також не стала винятком: її, хоч офіційно не забороняли, через масовість і стандартизацію, вона стереотипно вважається нецікавою. Отже, маємо систему, в якій спадщина попередніх років перестає бути вартою згадки та наслідування зразком при зміні лінії державної архітектурної цензури. Тому забуття спадщини 1920-х – один з наслідків явища тоталітарної архітектури. 

1920-ті роки були унікальним періодом історії СРСР, коли архітектурний стиль не був частиною державної політики. В межах України можна було побачити не тільки конструктивізм, що тоді формувався, але й класицизм, українське бароко, український модерн, а в унікальних випадках –  зустріти навіть елементи ар-нуво та неоготики. На Донбасі в 1920-х відбувалось будівництво великої кількості інфраструктурних об’єктів. А оскільки ці проєкти присутні переважно лише там, вони є унікальною українською спадщиною, про яку варто дізнатись.

Цікавою сторінкою є медичне будівництво, в контексті якого варто розглянути проєкт робітничої поліклініки цивільного інженера Віктора Абрамовича Естровича. Вдалось знайти 4 приклади будівель цього проєкту, споруджених в середині 1920-х. Зокрема, 1924 року відкривається робітнича (зараз – центральна міська) поліклініка в Кадіївці (просп. Леніна, 37). Приблизно тоді ж за цим же проєктом споруджується робітнича поліклініка в Бахмуті (Миру, 15) та поліклініка Інституту невідкладної і відновлювальної хірургії ім. В. К. Гусака в Донецьку (Ленінський проспект, 47). Ще один приклад цього проєкту можна знайти в Миколаєві.

Чим цікаві ці поліклініки? Вони мають риси класицизму – симетричний план, курдонери, доричні напівколони, карнизи і фронтони. Але ця класична архітектура принципово відрізняється від класичної архітектури 1930-х. Бо тут класицизм – це стилістичні уподобання автора, а в 1930-х схожа архітектура буде вже вимогою державної архітектурної політики, тобто може не відповідати власним поглядам автора. 1920-ті – це певна інерція архітектури 1910-х, через що іноді ці нечисленні споруди помилково відносять до царської доби. 

Попри спільність проєкту, будівлі дещо відрізняються між собою. В Донецьку та Миколаєві вони більші і мають бічні крила. В Кадіївці та Бахмуті – значно менших містах – поліклініки відповідно споруджені меншими, але їхні центральні частини повністю однакові. Існують і деякі відмінності в оформленні, зокрема Кадіївська поліклініка має барельєф над центральним входом.

Іншою і, мабуть, найцікавішою спадщиною 1920-х на Донбасі є робітничі палаци культури, які тоді часто називали палацами праці. Їх будівництво активно велось з середини 1920-х у межах програми клубного будівництва в шахтарських містах. Оскільки будівництво планувалось масовим, харківська проєктно-будівельна організація “Клуббуд” при Всеукраїнському комітеті спілки гірників розробила 4 типові проєкти (архітектори Луцький, Попов, Хромов та інші). Окрім спільного проєктування, ці палаци культури мали й спільне постачання матеріалів, яке велося “Донвугіллям”. 

У 1925–1928 роках за цими проєктами були споруджені палаци культури в Донецьку, Горлівці, Єнакієвому, Брянці, Мирнограді, Торецьку, Перевальську та Довжанську. Ці будівлі в своїй архітектурі мали властивий 1920-м поступовий перехід від неокласичної архітектури до конструктивізму, коли інерція класичної архітектури починає отримувати деякі елементи майбутнього стилю – конструктивізму, але переважна частка елементів і рішень ще наслідують традиційні історичні стилі.

На жаль, ми майже ніде не побачимо оригінальний вигляд цих споруд. Більшість з них перетворилась на руїни під час Другої світової війни, а відновлювались вони вже в добу сталінської неокласики, тож їхнє стилістичне рішення було змінене і збагачене декораціями. Кожен палац культури відновлювався індивідуально: так початково типові будівлі стали різноманітними в своїй архітектурі. Частина палаців культури була зруйнована вже під час Російсько-української війни.

Будівлі проєкту № 1 асиметричні в плані, мають вертикально витягнуті вікна, а головний вхід обрамлено двома ризалітами та оформлено одноповерховим портиком, що слугував балконом другого поверху. Над портиком були високі арочні вікна. Цікавим завершенням був розташований в глибині центральний фронтон у формі незавершеної піраміди. 

Один з таких палаців праці було споруджено в Горлівці. Його урочисто відкрили 7 листопада 1927 року. При палаці були театральний зал, кімната відпочинку, їдальня, перукарня, бібліотека, читальний, шаховий та більярдний зали, кімнати для партійної, профспілкової та комсомольської роботи, приміщення для гуртків художньої самодіяльності та фізкультури. 

Палац праці був  пошкоджений у 1943 році. А під  час відбудови у 1953–1954 рр, виконаної архітектором І. Іллєвським, споруда змінила стилістику на сталінську неокласику. Головною зміною став редизайн входу: бічні ризаліти були розібрані, а натомість виник величезний шестиколонний арочний портик із фронтоном, прикрашеним скульптурними композиціями. Він видається непропорційно великим до решти будівлі й розташований не по центру фасаду, а змушений наслідувати наявне асиметричне планування і стоїть по правому краю будівлі. Решта фасаду також зазнала змін: вікна третього поверху чомусь були закладені через одне, вікна першого поверху через одне були прикрашені декоративними лиштвами, а лінія фасаду завершена карнизом. Також було оформлено вхідну групу з фронтоном з боку проспекту.

В Донецьку за цими проєктами спорудили одразу два палаци культури. Перший – Палац культури імені Івана Франка, який збудували в селищі Рутченковому (вул. Кірова, 145). Будівництво палацу культури розпочалось у липні 1925 року і завершилось у 1927 році. Його із захопленням згадує американський письменник Теодор Драйзер, який відвідував місто у 1927 році. 

Будівля була підірвана під час відступу німецьких військ у 1943 році. У 1953–1956 роках палац культури відновили за проєктом архітектора Льва Львовича Берберова. У процесі відбудови будівля зазнала стилістичного редизайну в неокласицизм. Перший поверх оформили рустом, стіну завершував карниз з модульйонами. Але найцікавішим став редизайн головного фасаду: перед заглибленим об’ємом центрального входу було поставлено шестиколонний портик, який був об’єднаний з бічними ризалітами спільним фронтоном. Фронтон мав завершуватися скульптурою шахтаря авторства відомого скульптора Бернада Кратка, ще 2 статуї планувались у нішах обабіч головного входу. Ймовірно, їх зажадали прибрати з проєкту через початок боротьби з надмірностями в архітектурі.

Окрім редизайну зовнішнього вигляду, палац культури був збагачений усередині. Стелю головної зали прикрашали фрески , що, наче пелюстки квітки, зображали 16 жінок, які символізували 16 республік СРСР (на момент спорудження палацу Карело-Фінська РСР ще існувала, хоча була розформована того ж року, коли палац було здано – 1956). 

Іншою прикрасою глядацької зали є люстра на 301 лампочку. За легендою, зроблена з бронзи та кришталю, вона була виготовлена для палацу культури за клопотанням “баби Дусі” –  легендарної шахтарки Євдокії Корольової, яка мала 75 років досвіду шахтарської роботи і була колегою Микити Хрущова, коли той працював у Рутченковому на шахті.

Другою спорудою у Донецьку цього проєкту є палац культури ім. Петровського (вул. Архітекторів, 2) на території селища Петровсько-Трудовського рудоуправління. Прикметно, що ці перші в місті будинки культури виникли саме на периферії. 

Палац культури здали у 1927 року. У 1935 році його згадує письменник Пантелеймон Романов, особливо вражений літературним гуртком та бібліотекою-читальнею. Як і його сусід у селищі Рутченкове, палац культури зазнав руйнувань у 1943 році. Проєкт реконструкції виконав архітектор Микола Петі за участю Н. Добровольського та М. Артюшенко.

Як і більшість відбудовуваних палаців культури, будівля зазнавала стилістичного редизайну в класицизм. Реконструкція розпочалась у 1949 році, але процес зупинився через брак фінансування.  До відновлення повернулись лише в 1957 році, коли архітектура будівлі вже не відповідала новим вимогам. Проєкт було спрощено: головний фасад позбавлено скульптур, а з шести пар колон звели  лише дві центральні. 

Особливу цінність має Брянський палац культури, споруджений за тим саме проєктом № 1, що у Горлівці та Донецьку. Він єдиний вцілів у Другу світову і завдяки цьому зберіг свою оригінальну архітектуру і не був перебудований в неокласицизм. Проте, внаслідок ремонту кінця 2010-х років споруда втратила оригінальні віконні рами та була перефарбована: суцільний сіро-бежевий колір фасаду замінили на жовтий і білий. Це вплинуло на візуальне сприйняття споруди.

Типовий проєкт № 2 композиційно схожий на перший, але відрізняється ширшим і незаглибленим головним входом, відсутністю арочних вікон та інакшим оформленням фасаду. Його приклади можна було знайти в Бунге, Мирнограді й Торецьку. Бунге – місто-сусід Єнакієвого і завжди сприймалось з ним як єдине органічне ціле: Палац культури шахти “Юнком” називався в літературі “Єнакієвським”. Ця будівля (вул. Ілліча, 1-А) є найцікавішою в Бунге. 

Після руйнувань Другої світової війни будівлю відновили у 1949–1950 роках за проєктом архітектора Бориса Симоновича Кащенка. Міські легенди розповідають про участь у відбудові німецьких військовополонених. Палац культури стилістично переробили: головний вхід прикрашено фронтоном та чотириколонним портиком коринфського ордера. Фасад також збагатили  декоративними елементами. Перед входом встановили статую Сталіна. Одразу після перебудування Палац культури потрапив у фільм “Донецькі шахтарі” (1950).

Але значно цікавіше було перероблено довгий бічний фасад будівлі: центральний ризаліт надбудували баштоподібною терасою, увінчаною по периметру обелісками. Бічні ризаліти з апсидами мають декоративне завершення аттика у вигляді рельєфної композиції з раковиною. Обабіч композиції стоять обеліски. Тема обелісків також продовжується у балюстраді.

Ще одним цінним екземпляром цього проєкту був будинок культури в Мирнограді, споруджений 1927 року. У 1950-х він також зазнав перебудови, але незначної: перебудували насамперед головний вхід, що став оформлений трьома великими арками і фронтоном. Будівля знаходилась в досить гарному стані, але у 2025 році перетворилась на руїну. 

Ще одним представником цього проєкту був палац культури у Торецьку. Щоправда, його реконструкція призвела до зовсім іншого масштабу змін – фактично це вже нова будівля. Відкрито Палац культури у 1972 році. Він, хоч і мав зовнішні риси радянського модернізму, планувально і композиційно дещо нагадував оригінальну споруду 1920-х. Палац культури “Україна” був не тільки місцем проведення масових заходів – тут знаходився міський музей, а також унікальний зимовий сад з пальмами та іншими тропічними рослинами, який утримували зусиллями працівників палацу. Під час Російсько-української війни споруду було зруйновано. 

В літературі згадується ще один будинок культури цього проєкту в Довжанську. Ймовірно, на його місці зараз знаходиться центральний міський будинок культури, побудований 1972 року. 

Окремо варто згадати вцілілого представника менш поширеного і менш відомого двоповерхового проєкту робітничого клубу, що також є прикладом спадщини клубного будівництва 1920-х. Це – Будинок культури ім. Воровського у Перевальську. Будівля має ті самі риси, властиві попереднім проєктам: асиметричність, поєднання елементів конструктивізму з класичними елементами. Цінність споруди в тому, що вона збереглась без жодних перебудов. Найбільшим втручанням в її оригінальний стан став ремонт, вчинений окупаційною владою у 2020 році: будівлю пофарбували у жахливу суміш насичених відтінків жовтого і помаранчевого кольорів, поєднавши їх з білим кольором фронтону, пластикових дверей та вікон, сховавши під цим оригінальну кладку з якісної червоної цегли.

Попри всі втрати, будемо сподіватись, що збереження та примноження знань про архітектурну спадщину України 1920-х допоможе зберегти й цінувати те, що вціліло, та надасть аргументи на користь повоєнного відновлення того, що перетворене ворогом на руїни.