28 січня 1938 року Маріупольський грецький театр оголосили “посереднім театром, збереження якого не є необхідністю” і закрили. Режисерів і акторів заарештували, а архів знищили. До цього дня театр пропрацював шість років і встиг стати першим грецьким театром в СРСР, виховати власну приму-українку Людмилу Карнаухову і зібрати публіку, який однаково сприймав Софокла і п’єси про рибалок Приазов’я. Там, де колись був театр, зрештою повісили дошку про закриття. Але це була не перша і не остання втрата. Маріуполь упродовж ста років будував культурний простір, де поряд існували грецька, українська, єврейська громади, і кожна вносила щось своє в театральне життя міста. Радянська влада це руйнувала методично, а росія добила в 2022-му.
Амбар і перша трупа
У 1847 році театральна трупа антрепренера Виноградова вперше приїхала до Маріуполя. Придатної будівлі не було, тож вистави давали в орендованому амбарі на Катерининській вулиці. І так тривало близько 30-ти років, адже не було ресурсів навіть аби організувати хоча б кімнату для підготовки трупи до вистав.
Ситуацію змінив Василь Шаповалов — нащадок урзуфських греків. Він закохався в українку, і батько, заможний купець, відмовив йому у фінансовій підтримці: у тогочасному Маріуполі шлюби між знатними греками і жінками інших національностей вважалися неприйнятними. Попри це Шаповалов 1878 року створив першу місцеву професійну трупу, а 1887-го вже збудував власний театр на 800 місць з оркестровою ямою і буфетом.
Відкриття Зимового театру 8 листопада 1887 року прем’єрою “Ревізора” стало подією, про яку писали газети Харкова, Катеринослава, Ростова і Таганрога. Для того часу це було новиною, адже грек побудував театр і одразу відкрив його українською класикою.
Тож Зимовий театр швидко вийшов за межі регіонального явища. На його сцені з’явилися імена, які знала вся тогочасна Європа. За свідченнями місцевих хронік, маріупольська публіка бачила алжирську актрису Галіму, японську актрису пані Ганако, італійську трупу Гонсалеца.
Поряд із зарубіжними зірками побутувала українська класика. Марко Кропивницький приїздив до Маріуполя щонайменше тричі: 1889, 1891 і 1908 року.
Історичні довідки зазначають, що “тут відбувалися гастролі видатних майстрів українського театру — М. Кропивницького та І. Карпенка-Карого, П. Саксаганського, М. Старицького”.
П’ять труп, дві мови
На початку XX століття в місті склалося те, що сучасники, мабуть, не помічали як щось особливе. Дослідниці Катерина Юдова-Романова і Анастасія Безчастна, вивчивши місцеву пресу 1914–1915 років, зафіксували наступну картину:
“В театрі Уварова працювала російська трупа, а в цирку-театрі братів Яковенків — українська. Таким чином, маріупольці мали двомовне театральне середовище”.
Загалом у місті тоді діяло п’ять колективів із репертуаром понад 80 постановок. В театрі Уварова в березні 1915 року три з чотирьох вистав — світова класика: “Війна і мир” Толстого, “Дворянське гніздо” Тургенєва, “Одурений чоловік” Мольєра. Портове місто на Азовському морі в розпал Першої світової дивилося Мольєра.
Єврейська громада Маріуполя — а вона була чималою — мала власні синагоги і школи. Місто приваблювало євреїв, німців, українців, кожен з яких додавав своє до культурного простору. Окремий єврейський театр у Маріуполі в доступних джерелах не зафіксований — це питання потребує архівного пошуку. Але те, що єврейська громада була частиною міського культурного життя — безсумнівно.
Грецьке коріння
У 1920-ті роки політика коренізації дала грецькій громаді Маріуполя короткий розквіт. Відкрили мережу шкіл із грецькою і українською мовами, запустили газету “Колехтивістис”. А 1932 року в приміщенні старого Зимового театру з’явився Маріупольський грецький національний театр — перший такий в СРСР. Він налічував 24 актори. З них тільки троє були досвідченими професіоналами, решта — аматори. Доводилося починати все з нуля: у важких житлових умовах, із заборгованістю по зарплаті та нешвидким визнанням грецького глядача.
Специфічна складність: серед греків Приазов’я були носії двох різних мов — урумської та румейської. Щоб вистави були зрозумілі всім, сценаристи виробили спільну мову-койне. Ставили Софокла, Мольєра, Пушкіна, а згодом і власні п’єси про рибалок і робітників Приазов’я. До 1934 року міська рада дала дозвіл на реконструкцію. Театр гастролював по селах, мав власних музик.
Єдиною українкою в трупі була Людмила Карнаухова. Вона стала примою — улюбленицею публіки. Грецький театр у грецькому місті брав найкращих незалежно від походження.
1938 рік. Театр пропрацював шість років, об’їздив села, виховав власних акторів, поставив десятки вистав. 28 січня нарком Єжов підписав директиву, і машина запрацювала.
“Чільних діячів грецької громади: Савву Ялі, Петрао Богадіцу, Іллю Конопа, Георгія Костоправа, Олександру Гаргалу, Амфіктіона Дімітріу, Івана Левкопулоса та Леона Лео репресували” — йдеться у матеріалі Локальної історії.
Одночасно закрили грецьку газету і грецьке видавництво. За даними Енциклопедії Сучасної України, газета “Колехтивістис” виходила з 1930 по 1937 рік, театр працював з 1932 по 1938-й, видавництво — з 1935 по 1937-й. Все це зникло в одній хвилі. Архів театру знищили. Будівлю перепрофілювали. Через десятиліття маріупольський театральний діяч Ігор Налчаджи домігся встановлення меморіальної дошки на будинку № 24 по проспекту Миру. Але про Зимовий театр Шаповалова, той самий будинок, де все починалося, на дошці не згадали.
Менше ста років тому
У 1942 році відбулося щось, що важко пояснити в логіці воєнної окупації. Нацисти захопили Маріуполь і театру дали ім’я Шевченка, це сталося 15 березня 1942 року. Російська мова на сцені була заборонена.
Дослідниці Юдова-Романова і Безчастна відновили репертуар по місяцях на основі тогочасної преси.
“З жовтня 1941 р. театр дав 135 вистав, які відвідало 60592 глядачів, 140 концертів — 68100 глядачів. Крім того, з 10 січня група акторів безперервно обслуговує німецьких вояків на фронті”— з тогочасної “Маріюпільської газети”.
Квітень 1942-го: “Наймичка” Карпенка-Карого, “Сватання на Гончарівці” Квітки-Основ’яненка, “Наталка-Полтавка” Котляревського. Травень — ті самі вистави, плюс виїзди на фронт. У червні — “Пошились у дурні” Кропивницького. Паралельно відбуваються концерти для окупантів, де звучать українські народні пісні і — окремим рядком у програмі — німецькі.
Після визволення міста у вересні 1943 року театр перейменували назад у Государственный драматический театр г. Мариуполя. Перша вистава після окупації — “Анна Кареніна” Толстого. Далі радянська п’єса і російська класика. Українська мова зникла зі сцени так само раптово, як і з’явилася.
“Репертуар театру до окупації був російськомовним. Коли фашистські загарбники захопили місто, вистави йшли винятково українською мовою… Коли місто було визволене, театр повернувся до російськомовного репертуару”— пишуть у власному дослідженні Юдова-Романова та Безчастна.
А тепер прослідкуйте: до фашистської окупації театр був російськомовним, під час — україномовним, а після — знову російськомовним.
Після Другої світової театр тимчасово закрили, а 1947 року будівлю вивели з експлуатації. Через дванадцять років, в 1959-му діяльність відновили: набрали трупу, збудували нову стаціонарну сцену. 2 листопада 1960 року театр урочисто таки відкрили — нове приміщення на 680 місць у центрі міста, на площі, яку назвали Театральною. Театр користувався шаленим успіхом, всі квитки розкуповувалися заздалегідь, актори мали неабияку популярність серед глядачів. 1978 року театр нагородили Орденом Пошани. Пізніше, 1985 року, ще відкрили малу сцену, а 2007-го йому присвоїли статус академічного.
У травні 2014 року в почалася війна. Бої в Маріуполі розгорталися за два квартали від театру. 10 і 11 травня театр скасував вистави оголосивши дні жалоби. В усі інші дні вистави відбувалися за графіком. Репертуар не змінювали, у травні показали 26 вистав. Проте, за літо з трупи звільнилося 13 акторів.
16 березня 2022 року, під час повномасштабного вторгнення, в будівлю влучила російська авіабомба. Актори ховалися в театрі від обстрілів тижнями — волонтерили, ділилися їжею з іншими маріупольцями. У підвалі перебували сотні цивільних. Точна кількість загиблих досі невідома, міська рада назвала цифру близько 300 осіб.
Частково Маріупольська трупа змогла евакуюватися до масової трагедії і продовжила роботу у вільній Україні.
